Ніколи не кажи ніколи: передбачати наше майбутнє ‒ марна справа

475

Найбезнадійніша справа ‒ це робити прогнози, пише Павло Казарін спеціально для "Крим.Реалії"

Хто сім років тому вірив у війну з Росією? В анексію Криму й окупацію Донбасу? "Вторгнення" було словом із лексикону маргіналів. Усі інші вірили в Будапештський меморандум і здатність Ахметова захистити свої інтереси.

Хто в середині 2013-го повірив би, що Янукович зникне за пів року? Дві третини країни не готові були виходити на протести, опозиція не могла зібрати масовий мітинг, а вся інтрига оберталася навколо 2015-го та перспективи другого туру.

Хто на самому початку Майдану повірив би у президентство Порошенка? Лідерами були Яценюк, Тягнибок іКличко ‒ і в цьому тріумвіраті не було зайвих місць. Перемога Петра Олексійовича мала настільки ж неймовірний вигляд, як і реінкарнація Юлії Володимирівни.

Порівняно недавно ми захоплювалися Семеном Семенченком і Надією Савченко. Якби комусь спало на думку розповісти в миті їхнього злету про те, яке майбутнє на них чекає ‒ його б розіп'яли.

Читайте також: Демократія, деградуючи до охлократії, ризикує перетворитися на тиранію

І вже зовсім програшна справа ‒ розповідати нам самим трирічної давнини про те, хто стане шостим президентом країни. У це не повірив би й сам майбутній шостий.

Ніщо не занадто. Ніщо не через край. У нашій реальності не буває "сміливих прогнозів". Ми змагаємося у припущеннях ‒ а потім настає майбутнє й рунує наші піщані замки. Ми звикли твердити ритуальне "все як завжди", але насправді немає ніякого "всього" й немає ніякого "завжди". Ангели й демони міняються місцями, кумири стають антигероями, а червоні лінії малюють лише для того, аби було що переступити.

Причому, так було не завжди. Порівняно недавно українська реальність нагадувала тягучий бразильський серіал. У якому події трапляються рідко, а замість дій ‒ розмови. Щоб не заплутатися в іменах і подіях, досить було купувати щотижневу газету.

Ритм життя нагадував "Санта-Барбару". До речі, цей серіал в Україні почали показувати з 217-ї серії ‒ а закінчили на 2040-й. І це при тому, що загалом було знято 2137 епізодів. Але відсутність початку та кінцівки нікого не змусила помітити сюжетні діри.

Все змінилося шість років тому. Тієї самої миті, коли на зміну "бразильському милу" в нашу реальність прийшли правила "Ігор престолів".

Читайте також: Для власних "слуг" Зеленський ніякий не вождь – Портников

У цій реальності гинуть люди. У цій реальності панує інтрига. Ми звикаємо до думки, що життя ‒ нелінійне, що доля не оперує категорією "справедливість", що негідники здатні на ситуативне добро, а герої ‒ на не менше ситуативне зло.

Тут уже не виходить розслабитися. Пропущені серії загрожують тим, що ти не зрозумієш сюжету. Досить випасти на місяць ‒ щоб потім гадати, хто всі ці люди і куди поділися колишні.

Ніхто не лінійний. Більшість персонажів не описати кількома рядками. Кожен змінюється щодня ‒ і щоразу змінює наше ставлення до себе. Ким був для нас Ігор Коломойський у 2014 році? Ким ми вважали Іллю Киву 2015-го? Як змінювалося наше ставлення до Михайла Саакашвілі у 2016-му?

У наших зиґзаґах слабко вгадується спадкоємність. Ще гірше ‒ логіка. Лінійних сценаріїв більше немає ‒ а персонажі не мають монополії на добро та зло. Сюжет не гарантує нам неминучої перемоги, а реальність переконує в тому, що світом правлять не ідеали, а інтереси.

Ті, кого ми сьогодні вважаємо героями ‒ завтра можуть змінити своє амплуа. Ті, хто здаються нам фаворитами ‒ завтра можуть піти в небуття. Нинішні пророки стануть блазнями, а фріки можуть виявитися провидцями. Ніхто ні на що не приречений ‒ одного разу виписані біографії є тільки в мерців.

І ми навряд чи здогадуємося, яке майбутнє на нас чекає через рік.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube

Предыдущая статьяМоре по колено! Вооруженный пьяный одессит пытался попасть на затонувший танкер «Делфи»,- ФОТО
Следующая статьяАкушерка одесского роддома болеет COVID-19