Ілюстративна світлина
40 років тому, коли я вступив до аспірантури Колумбійського університету, всі англомовні наукові книжки про Україну помістилися б на одній полиці. Якщо включити німецько- та франкомовні видання, то ще півполиці. Зі статтями справа була трішки краща, але також невідрадна, пише для "Тижня" Олександр Мотиль
Причин було кілька. З одного боку, Україна, як і національне питання в СРСР, була нефешенебельною, порушуючи русо- та москвоцентристські парадигми багатьох західних науковців. З іншого боку, Україною займалися переважно науковці українського походження. У результаті мейнстримні радянологи вивчали Росію, Москву та Кремль, а периферія передавалася неросійським науковим гетто.
Але головна причина нехтування Україною була набагато простішою. Україна була недержавною істотою, і, попри всі вихваляння периферійності постмодерністами, фактом є те, що науковці вивчають історії, політики, культури, мови переважно державних народів. Усе інше – екзотика.
Читайте також: Велика й різноманітна: українська література не має чітких кордонів
Із постанням незалежної Української держави ситуація суттєво змінилася. Англомовних книжок і статей про неї тепер безліч. Українське наукове гетто ввійшло в мейнстрим, і центрами вивчення України стали державні апарати різних країн. В Америці найбільше україністів колись було в Гарварді, при Українському дослідному інституті. Тепер, мабуть, у Вашингтоні: у ЦРУ, Держдепартаменті, Пентагоні та по різних вашингтонських університетах і недержавних установах.
Загалом мейнстримізація українознавства – позитивний феномен. Не треба виправдовуватися за вибір України як теми дослідження. Не треба перепрошувати, що ти українець. Не треба спілкуватися тільки з однодумцями. Усе стало різноманітнішим, можливо, і цікавішим. Але водночас контроверсійнішим. Колись україністика була нашою. Малою, але нашою. Тепер вона велика й не зовсім наша. Колись усі були згодні, ну більш-менш. Тепер – ні. Одні науковці вважають, що Голодомор не геноцид, інші – що ОУН та УПА є фашистами, ще інші – що на Донбасі конфлікт, а не війна. І так далі.
Хоч інколи важко (мені принаймні) прихильно ставитися до таких поглядів, треба визнати, що незгода свідчить про здоровий стан україністики. Повна згода – це інтелектуальна смерть.
Величезний внесок в оживлення західної україністики також зробило її відродження в Україні. Занедбана, спотворена за радянських часів, вона стала на свої ноги й ретельно займається творенням нових інтерпретацій української історії та культури. Однак повній інтеграції української україністики в західну ще заважає кілька факторів. Один із головних – це незадовільне знання англійської мови українськими науковцями. Щоправда, багато західних фахівців узагалі не знає української, часто навіть і російської, але важливіше Україні ввійти в англомовний світ, аніж навпаки.
Читайте також: Україна = корупція? Самі прирікаємо власну державу, відтак дивуємося, що її не підтримують
Заважають також значно краще зінтегровані польський, російський, єврейський і неорадянський науково-культурні дискурси. Думаю, не буде дуже перебільшеним твердження, що панівний імідж українців у цих дискурсах вельми непохвальний. У польському вони гайдамаки. У російському зрадники та хитруни. У єврейському антисеміти. А в неорадянському фашисти. Звичайно, українці були гайдамаками, зрадниками, хитрунами, антисемітами та фашистами, але не тільки й не головно. Біда в тому, що такі гегемоніальні стереотипи одне одного підкріплюють, творячи своєрідну залізну транснаціональну фалангу. Подвійна біда ще й у тім, що заперечення цих репрезентацій вважається безумовним доказом глибинного гайдамацтва, зрадництва, антисемітизму й фашизму!
Як пробитися крізь цей мур? Як вийти із цього замкненого кола? Забороною, навіть якби вона була можливою, нічого не вдієш. Злістю та прокльонами теж. Залишається для науковців тільки одне – чесна та добре обґрунтована критика, чесні та добре обґрунтовані дослідження всіх тем, особливо найболючіших. Така наука, звісно, не матиме моментального ефекту. Менталітети, іміджі, стереотипи, особливо расистські та шовіністичні, повільно міняються, але міняються.
Колись України майже не було в західному розумінні світу. Тепер є, аж занадто. Колись радянськими фальсифікаціями займалися цілі армії пропагандистів. Тепер неорадянський дискурс втілюють тільки Джон-Пол Химка та його прибічники. Колись русоцентризм був панівним і актуальним. Тепер його вивчають історики.
Отже, зміни в баченні України можливі. Потрібні тільки терплячість, толерантність та, можливо, найважливіше – важка праця. Особливо з боку самої України, бо ніщо так не змінить її імідж на краще, як вона сама.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
