Під час пікету Конституційного суду України, який тоді розглядав справу щодо конституційності "мовного закону Ківалова-Колесніченка" (Київ, 17 листопада 2016 року)
Верховна Рада України зареєструвала проєкт закону, який передбачає скасування Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної". З цією ініціативою виступив депутат від партії "Слуга народу" Максим Бужанський. Ініціативу підтримав також співвласник "Кварталу 95" Борис Шефір, за словами якого, "найбільший удар політика українізації нанесла телерадіовиробництву" (чи це означає, що до ухвалення Закону про мову "телерадіовиробництво" в Україні проводилось переважно російською мовою?), пише Оксана Пеленська для сайту "Радіо Свобода".
Із альтернативними пропозиціями, тобто на підтримку української мови в Україні з найвищих державних щаблів наразі чітких заяв не надходило, хоча захист прав народу, в тому числі й законного права на користування рідною мовою, належить, так би мовити, до їхніх посадових обов’язків. Наразі не озвались, не стали на захист Закону про мову ні Кабінет міністрів, ні сам парламент. Важко сказати, чому змовчали, може злякались, чи тому, що звикли до акцій та ініціатив щодо двомовності в Україні, чи тому, що тихо їх підтримують… Але не всі. Артем Мирошниченко із Бахмута не змовчав, захищаючи рідну мову він за неї віддав своє життя.
Лише вдумайтесь: у незалежній Україні, де діє Закон України "Про забезпечення функціонування української мови як державної" її громадянина за українську б’ють до смерті! Може б все обійшлось тихо, без резонансу, адже просто дійшло до бійки.
Та голосно, всю країну розповіла про Артема Мирошниченка Оксана Забужко, вона назвала вбивство українця в Україні за українську мову "історичним, переломовим "моментом істини", "ця кров волає до неба", але ж чи почують?
Волонтер Артем Мирошниченко після нападу на нього 29 листопада 2019 року загинув за рідну мову, якою на своїй землі розмовляв із земляками. Не за часів Валуєва і не на засланні на Колимі, а у себе вдома, в незалежній Україні, і вбили його підлітки, один із яких ще й вимагав у суді перекладача з української мови на російську. Ось такий гібридний варіант чи то війни, чи миру в Україні.
Читайте також: Чи звучить українська мова в "ЛНР" – блог з Луганська
Кому служать ці нинішні гібридні часи? Адже в таких умовах важко шукати правду, ухвалювати закони, наполягати на виконанні їх. Так і з законом про українську мову: формально він набрав чинності 16 липня 2019 року, але гібридно, неформально успішно продовжує діяти двомовність із подекуди пріоритетною підтримкою російської.
Зрештою, дебати навколо Закону про українську мову в Україні не стихають вже давно, важко слухати ці суперечки на всіх рівнях, і на тому найвищому, наприклад, про пошук "пряників" навколо державного статусу української мови. Та особливо тяжко чути це від тих її громадян, які народившись в Україні, вирісши на її землі, не навчились і не хочуть розмовляти українською мовою, читати українську книжку, дивитись українське телебачення українською мовою. Це мабуть для тих боягузів почали роздумувати, чи не відкрити в Україні цілодобовий "міжнародний" російськомовний канал.
Відтак може статись, що на початку 21-го століття набере сили ще один, найновіший, за сучасним визначенням – гібридний спосіб боротьби з українською мовою в Україні. Ні, її не заборонятимуть, а лиш активно підтримуватимуть поширення іншої мови – окупаційної, під тиском цього фактору до ленінського "зближення і злиття націй" не так вже й далеко. Адже в Україні легітимна влада, легітимно обраний виборцями президент і парламент, а відтак новий російськомовний канал чи перевага накладів книжок не українською мовою скріплюють легітимність ухвалених рішень.
Понад 156 років тому – 18 липня 1863 року міністр внутрішніх справ імперської Росії Петро Валуєв видав циркуляр, який суттєво обмежив вживання української мови в Україні. Серед іншого "Валуєвський циркуляр" наказував українцям в Україні (цитата мовою оригіналу – ред.) "пропуск же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановить" і що "никакого особенного малороссыйского языка не было, нет и быть не может". Тобто, українцям, чи як їх тоді в російській імперії свідомо і з іронією називали "малоросам", які споконвіку жили на своїй землі, своєю мовою розмовляти, навчатись, видавати книжки заборонили.
Валуєвський циркуляр, чи точніше, за визначенням Івана Огієнка, "погром" – це лише один із понад 50 законів Російської імперії, СРСР, УРСР впродовж понад три століття, які обмежували, утискали, забороняли українцям на своїй землі розмовляти рідною мовою.
Чого тільки варті так звані "поправки" до українського правопису, ухвалені в СРСР у 1933 році, серед перших тоді лягла жертвою літера Ґ із українського алфавіту, адже суперечила зближенню "братніх" мов і народів.
Під заборону дістався і "Словарь української мови" за редакцією Бориса Грінченка (1907–1909), а також відома "скрипниківка" – правопис, опрацьований відомими вченими-мовознавцями. Серед них були, зокрема:
• Агатангел Кримський, кримський татарин, історик, засновник української орієнталістики (загинув в кустанайській тюрмі 25 січня 1942 року).
• Олекса Синявський – один із провідних мовознавців, автор підручника "Норми української літературної мови" (розстріляний в київській тюрмі НКВС 24 жовтня 1937 року).
• Олена Курило (протягом 1938–1946 років відбувала ув’язнення в карагандинській тюрмі), яка опрацювала українську хімічну, фізичну, ботанічну, медичну термінологію, авторка "Початкової граматики української мови" – одного з перших підручників української мови для дітей.
Над українським правописом працювали також:
• Євген Тимченко (у 1939–1943 роках в’язень концтаборів у Красноярському краї)
• Григорій Голоскевич (загинув в тобольскій тюрмі в 1935 році)
• Всеволод Ганцов (1929–1946 роки – 17 років тюрм і концтаборів на Соловках і в Комі АРСР)
• Степан Смаль-Стоцький
• Василь Сімович
• Володимир Гнатюк
• Леонід Булаховський
Правопис у 1928 році був затверджений Народним комісаром освіти Миколою Скрипником.
І цей правопис став жертвою боротьби з українською мовою. У 1933 році українську "скрипниківку" як "націоналістичну" замінив новий правопис, опрацьований радянськими "спеціалістами" і який, мов під копірку, наблизив українську до правописних стандартів російської мови.
Евген, Европа, Атени авдієнція швидко були змінені на Євгена, Європу, Афіни, аудієнцію, а фіЯлка, міТ і проЄкт стали фіАлкою, міФом і проЕктом. Не можу не згадати тут Евгена Маланюка, поет не просто просив, він благав: "Ради всього святого не підписуйте мене Євгеном, але Евгеном (треба ж бути консеквентним, або Европа, або Європа). Ворог робить то свідомо, бо в той спосіб хаотизує". А поет Роман Купчинський (1894–1976) взагалі назвав радянський правопис 1933 року "правописом ҐПУ".
У ці тяжкі часи народний комісар УРСР Микола Скрипник, намагаючись захистити позицію української мови на Сході України, звернувся до фактів з української історії.
Зокрема, в 1929 році Скрипник писав: "Колись багато товаришів гадало, що Донбас – це не Україна, а робітники Донбасу здебільшого не українці. Виявляється тепер, що це цілком невірно; серед гірняків майже ¾, цебто 70 відс. робітників українців. До нових заводів, копалень ідуть нові тисячі, десятки й сотні тисяч робітників з села, треба, щоб основні кадри донбасівського кваліфікованого пролетаріату оволоділи українською мовою, українською книжкою, українською культурою для того, щоб мати можливість впливати на ці нові робітничі шари. Значна кількість донбасівських робітників говорить ламаною мовою, мовою українською, але з домішками російських слів, з перекрученнями мови взагалі, так що вони правильно не говорять ні українською мовою, ні російською. Українська книжка, бібліотеки, українських театр, українська газета допоможуть донбасівцям оволодіти українською мовою і придбати собі знання української культури".
Для "будівників комунізму" в Україні на початку 1930-х років були уніфіковані під "братскій" правопис й інші його правила. Наприклад, написання національності в українській правописній традиції завжди було з великої літери – Українець, Чех, Француз.., і це правило дуже швидко скасували.
Письменник і журналіст, керівник Пресової квартири УСС, видавець часопису "Нова зоря" Осип Назарук (1883–1940) в дебатах щодо українського правопису з цього приводу в 1929 році, зокрема, зазначив:
"Уважаю хибним писання імени "Українець" малою буквою. Се навіть понижаюче нас, коли ім’я пса Бровко, коня і бика пишемо великою буквою, а ім’я своєї нації – малою. Анґлієць навіть займенник "я" (I – ред.) пише в середині речення великою буквою, бо шанує себе, а ми мали б писати ім’я своєї нації малою? Чому? Бо в російській мові пишеться малою! Але там є льоґічна підстава писати слово "русскій" малою буквою, бо се іменник прикметниковий. Москалі се одинокий нарід на світі, котрий має прикметникове ім’я і тому узасаднено пише його малою буквою. А у послідовности пише й наше ім’я тай імена всіх инших народів малою буквою. А нам, що маємо ім’я іменникове як всі народи світу, нема найменшої рації писати своє ім’я малою буквою".
Український філолог, член НТШ Осип Макарушка (1867–1931) з цього приводу неодноразово наголошував: "Я буду слово "Українець" до кінця життя писати: великою буквою, а редакції нехай собі справляють".
Нинішнє покоління школярів і й гадки не має, якими тернистими шляхами змушені були іти ті, хто захищав українську літературу, мову, правопис від русифікації, що від 1970 року, за совєтського режиму треба було писати дисертації в Україні лише російською, а ювілей "Енеїди" Івана Котляревського (175-річчя з часу виходу в 1798 році першого видання твору) в 1973 році взагалі відзначати заборонили.
Наздогнати навмисно пропущене, свідомо приховане чи заборонене в українському мовознавстві можна лише шляхом вивчення, підтримки і поширення історії української літератури, мови, традицій, як це послідовно й успішно роблять, наприклад, чехи в інтернеті, чи на каналах свого громадського телебачення. Саме тому, не зраджуючи традицій, з поваги до рідної культури вони здобули перемогу над трьома століттями германізації й відстояли свій найбільший скарб – рідну чеську мову.
Зрештою, нічого нового вигадувати не треба, потрібно лише згадати забуте і повернути своє – мову, пісню, традиції, книжку. Зрозуміло, що в цьому контексті місія нового цілодобового російськомовного телеканалу в Україні, в разі її реалізації розходиться з українським Законом про мову та й з місією ЗМІ, які мають служити народові й країні, в якій вони працюють. Не можна в часах війни ризикувати рівновагою відносин між тими, хто на передовій, і їхнім командуванням. Маніпуляція поглядами, гра з обіцянками зменшують унікальний шанс для діалогу, а значить і здатність влади бути владою більшості. І новий російськомовний канал навряд чи підтримає її легітимність, адже дефіцит нових засобів впливу на межі вичерпання.
І ще одне: Росія вважає російську мову своєю власністю, а тому, як свідчить досвід, без вагань і повсюди поспішає її "захищати" – в Грузії, Молдові, Україні…
До речі: а чому б не запустити цілодобовий міжнародний український телеканал для українців в Україні й світі і для всіх зацікавлених, розповідати їм про українську історію, літературу, культуру, мистецтво, традиції, народну творчість українською мовою. Адже українська аудиторія нині – це мільйони українців в Україні, а також українська діаспора – кілька мільйонів громадян України за її кордонами. Це також тисячі україномовних американців, канадійців, німців, аргентинців, французів, словаків. Україна поза Україною нині – це Український вільний університет у Мюнхені, україністика в Карловому університеті в Празі, це НТШ в Канаді, США, Австралії, Франції, Музей української культури у Свиднику, що на Словаччині, українські школи повсюди у світі, також і в Чехії, де живе і працює сьогодні понад 100 тисяч українських громадян.
Досвід свідчить, що живучи за кордоном, українці активно цікавляться подіями вдома, на "планшетах", в інтернеті і в соцмережах вони розшукують новини з України, радо слухають українські пісні, дивляться українські фільми. І наші сучасники, українські герої, які на донбаській передовій відстоюють незалежність України, насправді також захищають українське слово, традиції, культуру.
Українська історія багата фактами про те, що вивчення мови ще ніколи не було проблемою, треба лиш з повагою ставитись до народу і країни, в якій живеш. Ось лише один приклад: Ерцгерцог Вільгельм Франц фон Габсбурґ Лотаринський, більше відомий в Україні як Василь Вишиваний (загинув в Лук’янівській тюрмі в 1948 році), вивчив українську мову і в лавах Українських січових стрільців відстоював незалежність України.
Читайте також: Боротьба "русского мира" з українським світом на мовному полі загострюється, – журналіст
Із непідробним хвилюванням один з найвищих представників династії Габсбургів згадував у своїй "Автобіографії" (28 вересня 1919 року), як він вивчав українську мову.
"Читати по українськи навчився я в зимі 1915 р. Вчив мене жовнір (вояк – ред.) з моєї сотні Примак з Тернопільщини – на національних піснях. Перша моя книжка в українській мові, яку я прочитав з допомогою Примака, була мала історія України Грушевського. Крім того, читав я багато Франка" – такою була школа з вивчення української мови за походу, на фронті.
І українська пісня теж, як згадував Василь Вишиваний, стала сильним стимулом у вивченні мови: "Українці люблять співати. Я люблю слухати, як вони співають. Обов’язково казав я співати "Не пора", "Ще не вмерла Україна", "Верховино" і "Над Прутом у лузі". Українською ерцгерцог Василь Вишиваний розмовляв до кінця своїх днів. До речі: і під час допитів Василь Вишиваний не зрадив і зі слідчими НКВС розмовляв виключно українською.
Донеччанин Іван Дзюба у своїй програмній праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1965 рік) наголошував: "Історія досі не знає прикладів добровільної відмови народів від самих себе, тобто добровільного самогубства народів. Не було і не може бути такого ніколи, як не може людство хотіти самознищитися. Немає і тепер добровільного зречення українського народу чи його частини від самого себе, своєї мови. Те, що на поверховий погляд здається добровільним, насправді таким не є" (слова виділені самим автором). І справді, адже не може мати відмовитись від своєї дитини.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
